Я хотів наслідувати лорда Джона — його уривчасту мову, його коротенькі, образні речення, його півгумористичний, півбайдужний тон. Та він народився провідцею. За часів небезпеки його енергійні маніри ставали ще енергійніші, мова — ще швидша, його очі випромінювали полум'я, його Дон-Кіхотові вуси тремтіли від задоволення. Його тягло до небезпеки; він смакував у драматичному боці авантур; в смертельній загрозі вбачав один із видів спорту — гру з долею та смертю, де за ставку було життя, — і все це робило його неоцінитним компаньйоном. Якби не природне хвилювання за наших друзів, то я відчував би радість, що беру участь у такій пригоді. Ми саме підводились, збираючись вилізти з хащів, коли на плече мені лягла рука Рокстонова.
— Ідуть! — прошептав він.
З того місця, де ми лежали, видко було, як під зеленим склепінням дерев проходив цілий загін людей-мавп. Вони йшли низкою на своїх кривих ногах, згорбившися, подеколи торкаючись руками землі й увесь час крутили головою на всі боки. Були вони на зріст футів п'яти або шости, мали довгі руки й широченні груди. У багатьох з них були в руках дрючки, і здаля вони скидалися на незграбних, волохатих людей. Одну мить я бачив їх зовсім ясно, а потім вони зникли між дерев.
— Почекаймо ще! — сказав лорд Джон, що намірявся вже був стріляти. — Мусимо лежати спокійно, доки вони не кинуть шукати нас. Тоді ми спробуємо пробитись до їхнього міста й заскочити їх розполохом. Пождімо ще годинку, та тоді й вирушимо.
На дозвіллі ми розпечатали одну з наших бляшанок і підживились сніданком. Лорд Джон від вчорашнього ранку з'їв лише кілька овочів і тому накинувся на консерви як зголодніла людина. Перед тим як одходити
