та й з Челенджера не більше. Скоро професори сходились докупи, між них заходила сварка з-за клясифікації отих червоних діяволів, що полонили нас. Один казав, що це — тип яванського дріопітекуса, а другий доводив, що їх можна однести тільки до відмини пітекантропуса. По-моєму, це — просто божевілля й підлота. Але я спостеріг дещо, з чого ми могли скористатися. Перше — люди-мавпи на рівному місці не можуть бігати так швидко як ми. У них занадто короткі та криві ноги і заважкі тулуби. Челенджер — і той міг би дати наперед кілька ярдів на сотню найкращим їхнім бігунам, а ми з вами були б там чемпіони. Подруге, вони не мали жодного уявлення про рушниці. Мені навіть здається, що вони не зрозуміли, в який спосіб поранив я їхнього товариша. Якби тільки ми спромоглися здобути наші рушниці!
Прокинувшись з цією думкою сьогодні ранком, я добре стусанув у живіт нашого вартового, звалив його з ніг і кинувся до табору. Там, як ви знаєте, я знайшов і рушниці, і вас. Ось моя історія.
— А професори? — здивовано спитав я.
— Мусимо повернутись і визволити їх. Взяти їх з собою я не міг. Челенджер на той час сидів на дереві, а Самерлі був украй знесилений. Мені лишалося тільки бігти по рушниці і згодом спитатись урятувати наших учених. Правда, мавпи, щоб помститись, могли зараз же їх знищити. Челенджера, ще може, вони й ужалували б, а за Самерлі я не ручуся. Ну, та його вони однаково рано чи пізно знищать. Цього я абсолютно певний. Значить, моя втеча не погіршила справи. Тепер ми повинні за всяку ціну визволити їх, а для початку — побачитись із ними. Набирайтеся ж духу, мій голубе, бо так або інак, але ще перед вечером вам доведеться сьогодні ж улізти в халепу.
