вили вартувати нас здоровезну звірюку з києм у руці. Кажучи: „ми“ і „нас“, я маю на оці Самерлі й себе. Челенджер сидів собі на дереві та споживав горіхи та ананаси так ніби ціле своє життя не робив нічого іншого. Мушу сказати, що він кидав овочі й нам, а потім своїми власними руками зняв нам пута. Шкода, ви не бачили, як він із своїм близнюком сидів на гільці й виспівував басом: „Дзвоніть старі дзвони“. Музика, хоч яка б вона була, здається, викликає в них гарний настрій. Сміхота та й годі! Проте, нам, ви сами розумієте, було не дуже весело. Челенджер міг робити все, що йому заманеться, а щодо нас, то вони додержували твердої лінії. Нас заспокоювало тільки те, що ви — вільні й не дасте загинути нашим архівам.
А тепер, мій голубе, ви здивуєтеся ще більше. Ви, казали, бачили сліди людей, огнища, пастки й усе таке інше. Нехай! А ми бачили й самих людей. Миршавий нарід, заляканий, затурканий. Здається, люди живуть на одній половині плята — там, де ви вгледіли печери; а люди-мавпи посідають цю половину, і між ними з-правіку точиться кривава боротьба. Так стоїть справа, скільки я міг збагнути. Позавчора люди-мавпи взяли в полон з дванадцятко тубільців і привели бранців до себе в місто. Ви, напевно, ніколи не чули такого ґвалту. Тубільці були маленькі, червоні людці, вибиті та понівечині так, що ледве пересували ноги. Двох із них люди-мавпи рішили ранком у найжахливіший в світі спосіб: одному з них просто видрано з плеча руку. Але людці, як виявилося — молодці, і жоден з них ані писнув. Ми до таких видовиськ не звикли, і нас за малим не знудило. Самерлі знепритомнів, а Челенджер ледве втримався на ногах… Їх нібито вже не чути. Як по-вашому?
Ми уважно прислухались, але в лісі лунали самі пташині співи.
