півдесятка бляшанок. Так. Не розпитуйте й не замислюйтесь. Рушаймо, або ми пропали.
Ще в півсні, нічого не розуміючи, я опинився в лісі, де як навіжений побіг слідом за ним. Під пахвами в мене були рушниці, а в руках — різні їстивні запаси. Він дерся крізь колючки та тереня, аж доки не заглибився в саму гущавину хащів.
— Сюди, — промовив він захекавшись. — Тут, я думаю, ми в безпеці. Вони, певно, прийдуть до табору. То буде їхня перша думка. Це мусить уразити їх.
— Що це таке? — спитав я, ледве зводячи дух. — Де наші професори? І на кого ви чекаєте?
— Люди-мавпи, — скрикнув Рокстон. — Боже мій, що то за тварюки. Не підносьте голосу — в них довгі вуха й бачучі очі, але, скільки я можу судити, ніякісінького нюху. Тим то, мені здається, вони нас і не викриють. Та де це ви були, мій голубе? Ви щасливо уникли нашої долі.
Кількома фразами я пошепки розповів про свої пригоди.
— Погано, — зауважив лорд, почувши про динозавра та про яму. Для курорту тут місце не підхоже. Га! Та я, знаєте, доки ці чорти не схопили нас, і уявлення не мав про тутешні можливості. Одного разу мене полонили людожери-папуаси, але проти цієї банди вони — справжні джентльмени.
— Як воно все трапилося? — спитав я.
— Це було зовсім ранком. Наші вчені приятелі ще тільки потягалися. Не починали навіть своїх суперечок. Зненацька на нас линувся дощ з мавп. Вони падали як яблука з дерева. На мою думку, вони зібралися на дерево, коли було ще темно. Я вистрілив і влучив одному з них у живіт, та не встигли ми отямитись, як опинилися на землі. Я назвав їх мавпами, але в їхніх руках
