підніжжя скелі сидить наш вірний Замбо, і мені годі лиш гукнути його. Я підійшов до краю плята й подивився вниз. Він загорнувся в ковдри й спав біля огнища. На моє здивування проти його сидів якийсь чоловік. З радощів серце мені закалатало сильніш — я подумав був, що хтось з моїх компаньйонів спромігся спуститись з високорівні. Та другий погляд позбавив мене цієї надії. Проміння сонця, що сходило, осяяло обличчя незнайомого. То був індіян. Я голосно крикнув і почав вимахувати хусточкою. Замбо зараз, же підвів голову, махнув рукою й побрався на скелю. Небавком він стояв уже на одному рівні зо мною і глибоко засмучений слухав моє оповідання.
— Напевне, їх забрав дідько, масса Меловне, — сказав він. — Ви потрапили до нечистого, і він забирає вас усіх. Слухайте поради, масса Меловне, злазьте якнайшвидше, заким він не забрав і вас.
— Як можу я злізти, Замбо?
— У вас єсть стелюхи, масса Меловне. Киньте їх сюди. Я прив'язую їх до пня, і вам єсть міст.
— Ми думали вже про це. Але тут немає стелюхів, що витримали б нас.
— Пошліть по мотузки, масса Меловне.
— Кого ж я пошлю й куди.
— Пошліть на село до індіян. В індіян багато вірьовки. Індіян долом, унизу. Пошліть його.
— Хто він?
— Один з наших індіян. Другий б'є його й одбирає йому гроші. Він приходить назад до нас. Готовий узяти листа, принести вірьовки, все.
Взяти листа. Чому б ні? Може, він приведе й допомогу; але в усякому разі з листа всі довідаються, що ми загинули не марно, і відомості про всі наші відкриття дійдуться до наших друзів, там удома. У мене
