— Звичайно, не помітив.
— А хвіст у неї єсть?
— Нема.
— А чи досить учеписті в неї ноги?
— Не думаю, щоб вона могла так швидко лазити по деревах, якби не чіплялася ногами так як і руками.
— У Південній Америці налічують, як не помиляюся (залиште ваші зауваження на далі, професоре Самерлі!), щось із тридцять шість одмін мавп, але антропоїдних мавп там не знають. Тепер же ясно, що єсть вони й у Південній Америці, хоч і не належать до виду горил, властивого лише Америці та Азії.
Глянувши на нього, мені заманулося сказати, що одного, дуже близького родича їх я бачив у Кенсінгтоні.
— У неї єсть борода; світлий колір тіла та обличчя — найвірніший покажчик того, що тварина живе в сутінку дерев. Нам треба вирішити, до кого наближається більше цей тип — до мавпи, чи до людини. В останньому випадкові вона, імовірно, являє собою те, що ми звемо „відсутня ланка“. Розв'язати цю проблему — наш безпосередній обов'язок.
— Нічого подібного, — роздратованим тоном заперечив Самерлі. — Тепер, коли, завдяки енергії та розумові містера Меловна (не можу не навести ці слова), ми маємо вже й мапу, єдиний наш безпосередній обов'язок — видобутись цілими й неушкодженими з цієї проклятущої країни.
— Казан цивілізації! — гримнув Челенджер.
— Каламар цивілізації, сер, — одказав Самерлі. — Мусимо зараз же повідомити світ про наші відкриття, і нехай собі дальші дослідження переводить хтось інший. Адже ви погодилися зо мною перед тим, як містер Меловн поліз на дерево рисувати мапу.