лися з якимсь хижаком з породи динозаврів. Як пригадуєте, я й перше казав, що ми мусимо надибати тут щось подібне.
— Треба лише пам'ятати, — зауважив Самерлі, — що існувало багато передісторичних форм, які зовсім не лишили по собі сліду. Було б нерозважливо гадати, що ми спроможемося клясифікувати все, на що натрапимо тут.
— Цілком справедливо, — погодився Челенджер. — Тимчасом доведеться задовольнитися грубим клясифікуванням. Завтра вдень ми роздивимося краще і, можливо, дістанемо змогу визначити його точніш. А тепер нам лишається тільки закінчити наш перерваний сон.
— Тільки хтось із нас мусить вартувати, — рішучим тоном сказав лорд Джон. — У цій країні ніколи не почуваєш себе в безпеці. Надалі будемо вартувати, чергуючись що дві години.
— Тоді нехай перша черга буде моя, — запропонував Самерлі. — Я саме встигну скурити свою люльку. — І відтоді ми ні на хвилину не лишалися без вартового.
Знайти ранком причину нічних криків було не важко. На галявині ігуанодонів одбулася жахлива різанина. Побачивши калюжі крови й, порозкидані скрізь, величезні шматини скривавленого м'яса, ми спершу думали, що тут було вбито значну кількість тварин. Проте, роздивившись пильніше, ми впевнились, що за жертву бою стало лише одне з цих хамулуватих створінь, буквально пошматоване якимось, може, не більшим, але, безеперечно, значно лютішим звірем.
Обоє професори сіли й заходились розглядати, шматок по шматку, останки ігуанодона, де залишилися відтиски зубів, або велетенських пазурів напасника.
— Остаточного висновку все ж таки зробити не можна, — сказав професор Челенджер, розпластавши на своїх колінах здоровезний кусок білуватого м'яса, —
