менту. Може, мені пощастить зробити їй якусь неприємність. У кожному разі спробуймо.
То був найвідважніший з усіх, що я будь-коли бачив, вчинок. Рокстон підійшов до багаття, витяг звідти горящу гілку і в одну мить вислизнув через одтулину в загорожі. Звір з жахливим гарчанням сунув просто на нього. Лорд Джон, ані трохи не вагаючись, побіг йому назустріч і ткнув огненну гілку в морду страховиську. На один момент перед моїми очима майнула огидна, немов величезна, жаба, фігура з бородавчастою, як у прокажених, шкірою і з роззявленою, закаляною свіжою кров'ю пащею. Ще момент — захрущав вітролом, і наш жахливий гість зник.
— Я так і думав, що він не встоїть проти вогню, — засміявся лорд Джон, повернувшися до нас і кинувши свою гілку в багаття.
— Ви не мали права важити своїм життям і наражатись на таку небезпеку, — дорікали ми.
— Нічого іншого не залишалося. Якби він просмикнувся до нас, ми могли б перестріляти один одного, намагаючись улучити в нього. Знову таки, стріляли б ми крізь одтулину і не вбили б, а лише поранили тварину, і вона неминуче кинулася б на нас. Зрештою, я вважаю, що ми щасливо здихалися її, одбувшися самим переляком. Та хто ж він єсть, той звір?
Наші вчені мужі перезирнулися з деяким замішанням.
— Я, особисто, не міг би з певністю визначити, до якої кляси він належить, — сказав Самерлі, запалюючи свою люльку жаринкою з огнища.
— Це показує, що ви ставитесь до цієї серйозної справи з обережністю, яка личить науковому робітникові, — велично схвалив його Челенджер. — Навіть я покищо можу сказати тільки, що цієї ночі ми спітка-
