кількох сот ярдів од нашого табору. Він різав уха наче свистіння паротягу. Та в той час як свисток дає чистий, рівний високий згук, цей крик був значно нижчий тоном і тремтів муками конання та безнадії. Ми затулили вуха, аби не чути його. Мене пройняв холодний піт, і серце стиснулося з жалю. В цьому жахному, передсмертному крику зосередились і згуснули всі фізичні страждання цілого життя й усі душевні муки. І цьому пронизливому, дзвінкому лементові недоладно вторував переривчастий, низький регіт, що виходив, очевидно, з якихсь потужних грудей і, скидаючись на рики, виявляв задоволення та радість. Страховинний дует тривав три-чотири хвилини і розбудив усе птаство, що спало серед листя дерев. Раптом усе стихло так само несподівано як і почалося. Перелякані, ми довгий час сиділи мовчки. Потім лорд Джон кинув у огнище оберемок хмизу, і червоне полум'я осяяло збуджені обличчя моїх компаньйонів і замигтіло між суччям над нашими головами.
— Що воно таке? — прошептав я.
— Довідаємось завтра ранком, — одповів лорд Джон. — В усякому разі це було зовсім близько від нас. Не далі як на галявині.
— Нам пощастило бути слухачами передісторичної трагедії, що відбулася серед оситнягу якогось юрського болота, де більше чудовисько знищило менше, — сказав Челенджер, і я ніколи не чув, щоб голос його згучав так урочисто. — Людина, безперечно, виграла, з'явившись у світ не за ранніх періодів творіння. За перших часів життя на землі існували такі страховиська, що їх вона не подолала б ні зброєю, ні своєю мужністю. Як можна протиставити пращу, ломаку чи стрілу такій силі, як, скажімо, та, що загинула сьогодні вночі? Та й сучасна рушниця була б ні до чого проти цієї потвори.
