Лорд Рокстон не помилився, гадаючи, що покуси огидних створінь — отруйні. Ранком другого дня ми з Самерлі були зовсім хорі: нас тіпала пропасниця, і боліло все тіло. Коліно Челенджерове набрякло так, що він ледве пересувався. Через це ми цілий день перебули в нашому таборі, скільки ставало сили допомагаючи лордові вміцняти єдиний наш захист — колючий мур форту. Пригадую, мене цілий день гнітило почуття, що хтось — і дуже зблизька — стежить за кожним нашим рухом, але хто саме й звідки, я не знав.
Вражіння від цього було таке неприємне, що я поділився ним з Челенджером, але професор склав його на мозкове збудження як наслідок пропасниці. Раз-по-раз я притьмом озирався навкруги, певний, що вглежу щось, і завжди бачив тільки темну озію загорожі або врочистий, наче в печері, морок листястого склепіння дерев над нашими головами. А втім, упевненість, що хтось злосливий десь тут, зовсім близько, сочить нас, дедалі збільшувалась у мене. Я згадав про Курупурі — індіянського полісуна, лукавого й жорстокого — і ладний був повірити, що то він лякає зухвальців, які насмілились одвідати його відлюдні, священні посілості.
Тої ж ночі (третьої ночі нашого перебування в Мепл-Вайтовій Країні) ми зазнали страху, який назавжди відбився в нашій пам'яті. Ми всі спали коло огнища, що вже погасало, коли нас розбудили, або вірніш — викинули з дрімоти, найжахливіші зойки та крики. Таких мені ніколи не доводилось чувати. Не знаю жодного згуку, з яким можна було б порівняти оголушливий лемент, що виходив з місця на віддаленні
