кому обрії межує з великою рікою, по якій снуються пароплави, і люди на них розмовляють за свої пусті буденні справи, тоді як ми, загублені серед істот давноминулої доби, можемо лише тоскно дивитись у той бік.
Ще один спогад лишається мені від того дня, і ним я закінчу свій лист. Професори, роздратовані, безперечно своїми поразками, запальчасто сперечалися про те, належать наші напасники до роду птеродактилів або димофрфодонів, і замінювались дошкульними словами. Щоб не чути їх, я відійшов трохи на бік і, сівши на пень упалого дерева, запалив сигару.
— Слухайте, Меловне, — сказав лорд Джон, підсаджуючись до мене, — що ви, добре пригадуєте місцину, де сиділи тварини?
— Цілком виразно уявляю її собі.
— То було щось ніби кратер вулкана. Чи не так?
— Я так думаю.
— А ви помітили, який там ґрунт?
— Скелі.
— А край води, де росте оситняг.
— Якийсь голубуватий. Скидалося на глину.
— Правильно. Кратер, виповнений синьою глиною.
— А в чім річ? — зацікавився я.
— Та нічого, — одповів Рокстон і пішов до вчених суперечників. Їхній дует ще не скінчився: різкий голос Самерлі то стихав, то прибирав більшої сили, а за ним окселентував згучний бас Челенджерів. Я не згадав би про зауваження лорда Джона, якби вночі не почув ще раз, як він бурмоче: „Синя глина… синя глина в кратері вулкана“. То були останні слова, що я чув перед тим, як поринув у безпросипний сон.
