Сторінка:Артур Конан Дойл. Втрачений світ. 1929.pdf/132

Цю сторінку схвалено

— Ну, а тепер, — згукнув лорд Джон, — тікаймо, бо інакше загинено.

Ми майнули навпростець серед кущів, та край самого лісу чудовиська наздогнали нас і повалили Самерлі на землю. Ми підняли його й кинулись під захист дерев. Тут ми були в безпеці, бо між гілок тварини не могли розгорнути свої велетенські крила. Пошарпані й понівичені, пошкутильгали ми до Форту Челенджера, але довго ще бачили їх. З лісового голуба завбільшки літали вони в далекій блакиті й, безперечно, стежили за нами. Тільки, добувшись до самої гущавини лісу, позбулися ми своїх переслідувачів.

— Надзвичайно інтересний і показовий випадок, — сказав Челенджер, коли ми нарешті спинилися, і він водою з ручайця обливав напухле коліно. — Тепер, Самерлі, ми чудово обізнані з поведінкою озвірілих птеродактилів.

Самерлі тимчасом змивав кров з порази на лобі, а я перев'язував поранену шию. У лорда Рокстона був одірваний рукав куртки, але зуби звіря лише доторкнулися до тіла.

— Варто відзначити, — вів далі професор, — що в нашого юного друга — колона рана, тоді як лордові відкушено рукав. Я дістав доброго стусана в голову, заподіяного крилом. Отже бачимо щонайрізноманітніші способи захисту.

— Ми ледве-ледве врятувалися, — серйозним тоном промовив лорд Джон. — Не можу уявити собі кінця гіршого ніж смерть од цього мерзенного гадюччя. Я не хотів стріляти, але, далебі, вибору не було.

— Якби не ви — ми загинули б, — упевнено сказав я.

— Думаю, проте, що нам це не пошкодить, — відповів Рокстон. — Тут, у лісі, зчаста валяться або розколюються дерева, і хруск їх дуже нагадує звук пострілу