двадцятифутові шкурясті крила, немов збираючися знятись у повітря. Самці й дитинчата згуртувалися край води, а вартові самці, один по одному, злітали з прискалків. Дивно було бачити, як щонайменше сотня цих велетенських бридких істот, немов ті ластівки, кружляла над нами, але невдовзі ми зрозуміли, що залишатися тут заради цього не було рації. Спершу нечупарні тварюки літали величезним колом, наче хотіли встановити правдивий розмір небезпеки, що загрожувала їм. Далі вони почали спускатися нижче та звужувати коло, доки не опинилися зовсім над нашими головами, приглушуючи нас ляпанням своїх крил і нагадуючи дні змагань на гендонськім аеродромі.
— Біжіть до лісу й держіться вкупі! — скрикнув Рокстон, хапаючи свою рушницю. — Вони щось замишляють.
Тільки налагодились ми відступати, як коло самців наблизилося так, що тварюки майже торкалися наших обличь своїми крилами. Ми гріли їх рулями, та навряд чи вони й почували це. Раптом з гудючого кола довгих ший вистромилась одна, і хижий дзьоб ударив по нас. Ще раз і ще раз. Самерлі зойкнув і рукою затулив закривавлене обличчя. Мене штовхнуло в потилицю, і я ледве не зомлів од того штовхана. Челенджер упав на землю, і, коли я нахилився, щоб допомогти йому підвестися, другий потилишник кинув і мене просто на професора. В ту ж таки мить я почув постріл мисливської рушниці лорда Джона і, глянувши вгору, побачив, як один з птеродактилів з перебитим крилом, широко роззявленим дзьобом і хижими червоними очима тріпається на землі, наче діявол на середньовічних малюнках. Несподіваний шум вразив його товаришів, і вони, знявшися вгору, знову почали кружляти над нашими головами.
