кратер погаслого вже вулкана. Він мав форму чаші, і на споді його, на кілька сот ярдів під нами, стояли озерця зеленуватої нетечі, оточені оситнягом. Місцина й так нагадувала відомське таборище, а сцена, що там одбувалася, здавалася одною з картин Дантового Пекла. То було леговище птеродактилів. Ми бачили сотні їх. Круг озерець комашилися малята. В оситнягу, на жовтуватих, шкурястих яйцях сиділи бридкі самиці. З цього ворухливого кубла огидних плазунів і виходило сичання та свист, що притягли на себе нашу увагу, і нудкий кислуватий сморід. Трохи вище, кожен на окремому камені, сиділи самці. Величезні, сірі, всі в зморшках вони абсолютно не рухалися, і їх можна було прийняти до статуї, якби не движіли їхні червоні очі та не клацали подеколи їхні дзьоби, ловлячи летючого дракона, що проносився повз них. Велетенські, перетинкові крила свої вони згорнули на грудях і здаля скидалися на гігантських старих жінок, що тільки жахливі голови їх видно було з-під мерзенної, кольору павутиння, шалі. Разом їх, великих і малих, в ямі перед нами було не менше як тисяча штук.
Наші професори радо простояли б там цілий день, так захопила їх можливість безпосередньо вивчати життя передісторичної доби. Вони показували на трупи птахів і риб між камінням — очевидно, корм цих істот, — і я чув, як вони здоровили один одного, з'ясувавши причину находження в шарах кембриджського зеленого пісковику такої маси кісток цього летючого дракона. Тепер було ясно, що птеродактилі, на зразок пінгвінів, жили табунами й годувалися м'ясною їжею.
Нарешті Челенджер, силкуючись довести Самерлі якусь тезу, що той заперечував, виткнув з-за скелі голову й мало не занапастив нас усіх. Найближчий до нас самець пронизувато верескнув і розгорнув свої
