героєм можна бути скрізь, і той, хто докладає всіх зусиль, аби вчинити геройський вчинок. Уявіть собі, мене в редакції „Щоденної Газети“, куди я — зовсім незначна величина — прийшов того вечора з непохитною думкою стати героєм, гідним моєї Ґледіс. Чи то з безсердности, чи то з дитячої примхи зажадала вона, щоб я задля її звеличання наражав своє життя на небезпеки? Таке питання може постати в голові людини літньої, а не в палкого двадцяти трьохлітнього юнака, що його трусить пропасниця першого кохання.
Мені завжди подобався Мек-Ардл, старий буркотливий, згорблений од постійного сидіння редактор „Газети“. Думаю, що й я був йому до вподоби. Звичайно, головну ролю в конторі відогравав Бомон. Але Бомон пробував у розрідженій атмосфері олімпійських високостей і звідти розпізнавав тільки речі розміром не менші за міжнародню кризу або падіння міністерства. Подеколи ми бачили, як у самотній величі він простував до своєї святині, і очі йому двились кудись у далечінь, а думки ширяли над Балканами чи над Перською затокою. Він був понад і поза нами. Мек-Ардл підлягав безпосередньо йому, і в усіх наших справах ми звертались до Мек-Ардля. Коли я ввійшов у кабінет до нього, старий кивнув мені головою і зсунув окуляри далеко на свою лисину.
— Ну, містер Мек-Меловне, скільки я чув, ви працюєте добре, — промовив він з приємним шотляндським акцентом.
