вперше бачили ігуанодонів на галявині в Країні Мепла Вайта. Запишіть це в своїм щоденнику, мій юний друже, та пошліть його до ваших базграчів.
— І начувайтеся, ще редактор добре дасть вам носаком на вдячність, — додав лорд Джон. — Всі ці речі, голубе мій, мають зовсім інший вигляд, як дивитись на них з широти Лондону. Багато хто ніколи не розповідають про свої пригоди, бо бояться, що ним не поймуть віри. Та чи можна ж дорікати їм? За місяць чи два по поверненні нам самим усе це здаватиметься сном. Хто, кажете, вони були?
— Ігуанодони, — відповів Самерлі. — Витиски їхніх ніг знаходять скрізь у гастинських пісковиках Кента й Сасекса. Їх аж кишіло на півдні Англії, коли там було досить соковитого рослинного харчу для них. Умови змінилися, і тварини перевелися. Тут, очевидно, умови не змінилися, і тварини вижили.
— Якщо нам пощастить повернутись колись додому, я мушу привезти з собою хоч одну голову їх, — сказав лорд Джон. — Як позеленіли б з задрощів дехто з моїх угандських приятелів, коли б побачили її. Не знаю, як на вашу думку, хлопці, а по-моєму — ми ввесь час ходимо трясовиною.
У мене так само було почуття постійної небезпеки й таємниці, що оточувала нас. В сутінку між дерев раз-у-раз увижалась якась загроза, і невиразний жах стискував серце, коли доводилось глянути на тіняве листя вгорі. Що правда, чудовиська, які ми допіру бачили, були невразливі, вайлуваті істоти. Вони навряд чи покривдили б когось. Та в цій країні див, напевно, мешкали й інші тварини, і хто знає яке хиже страховище могло кинутись на нас з свого леговища поміж каміння або серед кущів. Я був погано обізнаний із передісторичним життям, але добре пригадую прочитану колись
