Закінчили ми свою роботу по-півдні. На спеку скаржитися не доводилось; та й узагалі плято, і щодо температури, і щодо характеру рослинности, мало властивості поміркованого підсоння. Серед дерев круг нас росли буки, дуби і, навіть, береза. Височенне джинґове дерево, що набагато перевищувало зростом всі інші, розстилало над новозбудованим фортом крислаті гілки з тоненькими, як волосся, листиками. Сівши в холодку під ними, ми заходились обговорювати наші дальші кроки. Лорд Джон, що за рішучих хвилин завжди перенімав на себе командування, почав викладати нам свою точку зору.
— Доки жодна людина й ніякий звір не бачать або не чують нас, ми — в безпеці, — сказав він. — Труднощі постануть відтоді, як вони довідаються про нашу присутність. До останнього часу в мене немає даних вважати, що вони викрили нас. Наша тактика мусить, попервах, полягати в тім, щоб сидіти тихо й потроху знайомитись з місцевістю. Перед тим, як замінюватись візитами з нашими сусідами, мусимо добре вивчити їх.
— Але нам треба посуватись наперед, — зауважив я.
— Посунемось, не турбуйтесь за це, мій голубе. Тільки посуватися треба розважливо. Ніколи не відходьмо від нашого табору так далеко, щоб у разі потреби не можна було б зараз же повернутись назад. І ще одне — не стріляймо; хіба що нам загрожуватиме смертельна небезпека.
— А, проте, вчора ви таки вистрілили, — нагадав Самерлі.
— Вистрілив, бо не міг стримати себе. Та вчора був дужий вітер і дув він од плята на рівнину. Навряд чи звук пострілу чути було далеко від провалля. А, до-речі, як назвемо ми це плято? Адже це ми мусимо дати йому якесь ім'я.
