Тільки тоді, такого критичного моменту, довідався я, з якого матеріялу зроблені мої товариші. Вони, що правда, були серйозні й задумливі, але й на момент не втратили бадьорости. Тимчасом нам лишалося сісти серед чагарнику та очікувати приходу Замба. Нарешті його чорний вид виткнувся з-за прискалків, а незабаром і вся його геркулесова фігура з'явилася на вершку скелі.
— Що я роблю зараз? — скрикнув він. — Ви кажете, а я роблю.
Це питання легше було поставити ніж на нього відповісти. Ясне тілько одне: він — єдиний зв'язок між нами й околишнім світом, і ми ні в якім разі не можемо відпустити його.
— Ні, ні! — гукав він. — Я не залишаю вас. Хоч що трапляється, ви завжди знайдете мене тут. Але не сила мені затримати індіян. Вони вже кажуть, що тут живе забагато Курупурі, і що вони ідуть додому. Затримайте їх сами; я не можу.
І дійсно, наші індіяни віддавна вже й різними способами давали нам на розум, що вони втомилися й хочуть повернутись. Ми стали на боці Замба й погодилися з тим, що затримати індіян не пощастить.
— Затримайте їх тільки до завтра, Замбо, — гукнув я. — Я хочу передати через них листа.
— Дуже добре, сер, Обіцяю, що до завтра вони будуть чекати. Але що я роблю вам тепер?
Роботи для нього була сила, і славний хлопець сумнівно виконав її. Перш за все він, за нашими вказівками, обв'язав линву від пня й кинув нам один кінець її. Вона не дуже груба, але надзвичайно цупка і, хоч не могла правити за міст, зате мусила у великій стати пригоді в разі нам довелося б дратись по скелях. До другого кінця її Замбо прив'язав принесений
