— А де ж другий? Адже, щоб підважити таке дерево, вони повинні були робити вдвох.
— Я хотів убити й його, а потім передумав. Я гадав, він тут не причому. А, може, краще було б зробити кінець і тому метисові, бо, як ви кажете, він, напевно, допомагав Гомесові.
Тепер, коли відомий був фінал драми, кожен згадав різні незрозумілі тоді нам вчинки метиса — його бажання знати всі наші плани; підслухування під наметом, де його зловив на цьому Замбо; хижі погляди, що їх подеколи кидав він на нас. Несподівана сцена, на рівнині під нами, взяла на себе всю нашу увагу й перепинила розмови про Гомеса.
Якийсь чоловік у білому вбранні мчав, так ніби за ним гналася сама смерть. Слідком, на відстані не багатьох ярдів од нього, стрибала величезна чорна постать відданого нам Замба. Невдовзі він наздогнав утікача й схопив його за шию. Обидва вони покотились на землю. За хвилинку Замбо звівся на ноги, глянув на розпластаного чоловіка і, переможно вимахуючи руками, побіг до нас. Нерухома біла фігура залишилась лежати серед обширої рівнини.
Обох зрадників було знищено, але лихо, що вони вчинили, пережило їх. Ні в який спосіб не могли ми повернутись на скелю. Ми були мешканці цілого світу. Тепер стали мешканці самого плята. То були різні, відокремлені одна від одної речі. Перед нами слалася рівнина — шлях до наших човнів. Там, за фіялковим, тьмяним обрієм текла річка, що вела до цивілізації. Та між ними й нами бракувало одної ланки. Жоден мозок людський не міг би добрати способу збудувати міст через безодню, що лежала між нами й нашим минулим. Одна мить — і всі умови нашого існування змінилися.
