З того боку провалля до нас долинув проразливий сміх.
— А, ти там, англійський собако. Там ти й залишишся. Я чекав; чекав довго, і нарешті час настав. Не легко було тобі дертись угору; спускатись, побачиш, буде ще важче. А, кляті ви дурні, піймалися; ускочили таки всі до одного.
З подиву ми не могли говорити. Ми лише стояли й очманіло дивилися на Гомеса. Великий переламаний сук на траві коло нього показував, звідки здобув він підойму, щоб підважити наш міст. Обличчя зникло, але за хвилинку з'явилося знову, ще несамовитіше.
— Ми мало не вбили вас каменем тоді в печері, — крикнув він, — але так буде краще. Повільніш і болісніш. Ваші кістки збіліють тут, і ніхто не знатиме, де вони лежать, і не поховає їх. Коли ти будеш здихати, згадац за Лопеса, що його ти вбив п'ять років тому на Путомайо-річці. Я його брат і, нехай буде що-буде, але я помру тепер спокійно, бо відімстив за нього. — Він грізно посварився на нас рукою й щезнув.
Якби метис задовольнився помстою й зник зараз же, все вийшло б для нього на добре. Але отой нерозумний, непереможний нахил до драматизму, властивий романській расі, занапастив його. Рокстон, людина, що в трьох республіках здобув собі славу бича господнього, не дозволяв безкарно глузувати з себе. Метис спускався по дальшому боці скелі, але раніш, як він устиг добутися землі, лорд Джон підбіг з рушницею до урвища й уздрів свою жертву. Єдиний постріл і ми, нічого не бачивши, вчули зойк і шум од падіння тіла. Рокстон прилучився до нас байдужний як і завжди.
— Я вклепався як хлопчисько, — з гіркістю промовив він. — Через мою дурість ми всі вскочили в лихо. Я мусив був пам'ятати, що ці люди мстяться за родичів, і бути обачніший.
