Я з тривогою дивився на професора і щохвилини чекав, що вража стріла влучить йому в спину. Але все було спокійно, і тільки якийсь дивний, многобарвий птах знявся з-під його ніг і зник між деревами.
Другий був Самерлі. Незвичайна енергія в такому утлому тілі! Він настояв, щоб на нього навісили дві рушниці, і коли переліз на той бік, обидва професори мали зброю. Після Самерлі поліз я, уникаючи дивитись у жахливу безодню, що розкривала пащу під моїми ногами. Самерлі простяг мені рулю, і за секунду я мав змогу схопити його за руку. Щодо лорда Джона, то він пройшов по дереву, дійсно пройшов — ногами, ні за що не тримаючись. У нього, певне, залізні нерви.
Нарешті ми стояли в цій казковій країні, в утраченому світі, в царстві Мепла Вайта. Для нас то був момент найвищого тріюмфу. Хто міг би подумати, що він буде прелюдією до найжахливішого нещастя? Дозвольте коротенько розповісти, як усе сталося.
Ми відійшли від краю плята і пройшли ярдів з п'ятдесят чагарниками, коли ззаду нас розлігся оглушливий хруск. Всі ми як один кинулись назад. Міст зник.
Геть унизу, коло підніжжя скелі, я побачив купу гілля та уламків потрощеного стовбура. То був наш бук. Може, край площадки не витримав і завалився? Спершу ця думка спала нам всім у голову. Але зараз- же зза прискалка на скелі виткнулося смагляве обличчя; обличчя метиса Гомеса. Так, то був Гомес, та тільки не той Гомес, що завжди догідливо всміхався. Ми бачили перед собою пекучий погляд і обличчя, скривлене ненавистю та божевільною радістю задоволеного чуття помсти.
— Лорд Рокстоне! — гукнув він. — Лорд Джоне Рокстоне!
— Ну? — обізвався наш компаньйон. — Я тут.
