Ми були на дні безодні, футів на сорок під відтулиною, коли зверху зірвалася величезна брила і з страшенною силою впала коло нас. Ще трохи — і нам був би кінець. Ми не бачили, звідки скотилась та брила, а метиси, що на той час стояли у самій відтулині, запевняли, що вона пролетіла повз них і, значить, падала з верхів'я плята. Глянувши вгору, ми, в зелених хащах, що вкривали верхів'я скелі, не вздріли жодного руху. А проте, безсумнівно, камінь той кинула людська істота, і до того ж — істота, ворожа нам.
Ми поквапились вийти з розколини, стурбовані цими подіями, що могли прикро відбитися на наших плянах. Становище було скрутне і перше, але тепер, коли до опору природи приєдналася ще й лиха воля людська, воно ставало безнадійне. І все ж таки, дивлячись на гарну смужку зелені в кількох сотнях футів над нами, ніхто з нас і в голові собі не покладав, що ми можемо повернутись до Лондону, не дослідивши до кінця всіх тутешніх таємниць.
Обговоривши всі шанси, ми поклали йти далі круг плята, сподіваючись знайти десь можливість видратись на його вершину. Скеляста стіна тимчасом стала помітно нижча й почала повертати з заходу на північ. Виходячи з цієї дуги, можна було гадати, що й увесь обвід плята не дуже великий, і що в найгіршому разі ми за кілька день повернемось до нашого табору.
Цього дня ми зробили коло двадцяти двох миль без ніякого успіху. Наш барометр, треба зазначити, показує, що від того часу, як залишено човни, ми піднялись над рівнем моря, принаймні, на три тисячі футів. Звідси така зміна і температури, і характеру рослинности. Ми позбулися вже деяких видів комах, що являють собою справжнє лихо тропічних подорожів. Трапляються ще тут кілька відмін пальм і багато па-
