щів. Всі наші сумніви, коли ми дістались туди, зникли. То був не лише вхід до печери, а ще на стіні його намальовано стрілу. Ось де Мепл Вайт і його безталанний товариш вибрались на плято.
Ми були занадто схвильовані, щоб повертатись до табору, і вирішили зараз же дослідити печеру. В дорожній торбині лорда Джона був електричний смолоскип. Він мав освітлювати нам шлях. З цим смолоскипом у руці, кидаючи перед себе маленьке кружало жовтавого світла, лорд рушив уперед, а ми низкою сунули за ним слідом.
Печеру, очевидно, викрутила вода, бо стіни її були надзвичайно рівні, а долівку укривав грубий шар гальок. Вишина її давала змогу випростатись чоловікові. Ярдів п'ятдесят вона йшла майже поземо, а потім почала підніматись угору під кутом у сорок п'ять градусів. Далі схил став ще стрімкіший, і нам довелося плазувати, обдираючи собі об жорству коліна та долоні. Раптом лорд Рокстон спинився й голосно скрикнув:
— Завала!
Підповзши до нього, ми в жовтому світлі смолоскипа побачили стіну з уламків базальту, що сягала до стелі.
— Стеля завалилася.
Даремно силкувались ми відтягти на бік деякі уламки. В наслідок нашої роботи більші брили залишились майже без підпори й загрожували впасти та розчавити нас. Ясно, що зсунути цю перепону з місця нам не пощастить. Прохід, яким ішов Мепл Вайт, був затулений.
Знеможені, не мавши сили розмовляти, виповзли ми з темного тунелю й напрямились до табору. Мушу відзначити ще один інцидент, що трапився з нами, коли ми виходили з розколини. Він зв'язаний з дальшими подіями.
