— Щодо особи померлого, то вона не викликає в мене жодного сумніву, — сказав професор Челенджер. — Ідучи річкою, щоб прилучитись до вас у Маноасі, я розпитував скрізь про Мепля Вайта. В Парі не знали нічого. На щастя, я мав певний ключ, бо в його записній книзі був рисунок, де він сидить за сніданком з якимось священиком з Розаріо. Священика я розшукав, і, хоч він ніяк не хотів зрозуміти користи, що можуть дати науці його свідчення, довідався депрощо від нього. Мепл Вайт був у Розаріо чотири роки назад або два роки перед тим, як я бачив його труп. На той час він був не сам, а з приятелем-американцем, Джемсом Кольвером на ймення. Кольвер сидів у човні і з священиком не снідав. На підставі всього цього я й гадаю, що ми дивимось тепер на останки Джемса Кольвера.
— Не може бути сумніву, — додав лорд Джон, — і щодо причини його смерти. Він упав, або його скинули, зо скелі і розбився. Як могло б статись інакше, коли всі кістки йому потрощені, і між них повиганялись двадцятифутові стеблини бамбуку?
Ми тихо стояли перед цією тлінню і не могли не погодитись із словами лорда Рокстона. Кам'яна брила зірвалась зо скелі й упала на галявину. Упала вона, чи її було скинуто? Може, то був просто випадок. Або… прикрі й жахливі можливості поставали круг нас у цій невідомій країні.
Ми мовчки пішли далі вздовж пасма скель, безперервного як арктичні льодові поля, що їх мені доводилось бачити на малюнках. Ми зробили не менше як п'ять миль і не зустріли жодної розколини, жодного проходу. Аж ось у очі нам упало щось, що сповнило серця наші новою надією. Під прискалком, захищена від дощу, була намальована крейдою стріла, повернена вістрям до заходу.
