задер йому голову вгору. — Ну, сер! — заричав він у захваті. — Невже ж я мушу допомагати вам зрозуміти, що на пляті єсть тварини?
Я казав уже, що на березі кряжу була торочка рослинности. Із неї виткнувся якийсь чорний, блискучий предмет. Він повільно наблизився до провалля, і ми виразно побачили гадюку з її пласкою, що нагадує заступ, головою. З хвилину вона звивалася над нами, і ранкове сонце блищало на її лиснючих, витких кільцях. Потім гадюка повагом поплазувала назад і зникла.
Самерлі був такий уражений, що спершу не помітив, як Челенджер задрав йому голову вгору. Тепер же він струсанув з себе його руку й прибрав свого звичайного недоторкливого вигляду.
— Буду дуже радий, професоре Челенджере, — сказав він, — коли в дальшому ви навчитесь звертати на щось мою увагу, не беручи мене за підборіддя. Навіть з'явлення надзвичайного скелястого пітона не виправдує вашої поведінки.
— Отже єсть життя на пляті! — тріюмфуючи відповів Челенджер. — А тепер, після цієї демонстрації, що мусить переконати й найдурніших, я думаю, ми маємо йти на захід, аж доки не знайдемо шляху до плята.
Ґрунт вздовж кряжу був нерівний. Посувалися ми поволі й з великими труднощами. Зненацька в очі нам упало щось, що відразу звеселило нас. То були сліди таборища: бляшанки з-під чіказьких м'ясних консервів, пляшка з написом „Бренді“, поламаний пробцер і сила інших подорожніх покидьок. Пожмакана, розірвана газета показалася „Чіказьким Демократом“. Дати на ній не збереглося.
— Не моя, — сказав Челенджер. — Це, напевне Мепл- Вайта.
