— А його голос, сер? Я дуже добре знаю його глухий, низький голос. Він постукав у вікно десь коло третьої вночі. „Вилазь, приятелю, — мовив він, — час рушати!“ Мій старий розбудив Джіма, — це наш старший, — і вони зараз же пішли, не сказавши мені ані слова. Я чула тільки, як він тупотів своєю дерев'яною ногою по каменях.
— А той з ногою був сам?
— Не можу сказати, сер. Я ні про кого иншого не чула.
— Шкода, місис Сміс, шкода. Я ж бо хотів найняти у вас баркаса, і мені так вихваляли вашу… як її звуть?
— „Аврора“, сер.
— А, так. Це не такий великий, старий баркас, зеленого кольору, з жовтою смугою? Дуже широкий посередині.
— Ні, він гарненьке нове судно, не більше, як і всі баркаси у нас на річці. Його тільки-но пофарбували в чорний колір з двома чорвоними смужками.
— Дякую. Сподіваюся, містер Сміс скоро повернеться. Я поїду за водою і, як побачу де „Аврору“, неодмінно перекажу йому, що ви хвилюєтесь. Чорний, кажете, димар?
— Ні, сер. Чорний з білою торочкою.
— Та звичайно ж. То боки в нього чорні. На все краще, місис Сміс. Он там перевізник з човном, Вотсоне. Ми переїдимо на той бік…
— Головне, коли розмовляєш з таким народом, це й навзнаки не давати, що їхні слова хоч трохи цікавлять вас, — сказав Холмс, сидячи на лаві човна. — Як тільки ви виявите цікавість, вони зараз же зачиняють свою ракушку, наче устриця. А коли ви слухаєте їх ніби знехотя, можете бути певні, узнаєте все, що вам треба.
