вниз і зиркаючи очима направо й наліво. Міс Морстен з переляканою ключницею залишилися позаду.
На третьому поверсі сходи кінчалися доволі довгим коридором. На правій стіні його висів індійський килим, а з лівого боку було троє дверей. Холмс, не прискорюючи ходи і так же методично розглядаючи все, пройшов до кінця проходу. Ми йшли назирцем, кидаючи довгі тіні на підлогу. Коло третіх дверей ми спинилися. Холмс постукав. Ніхто не відповів. Тоді він спробував повернути ручку й увійти, але двері були зачинені з середини міцним прогоничем. Ключ хоч і був всунений в дірку, стояв так, що, піднісши до замка лямпу, ми виразно бачили той прогонич. Холмс нахилився, щоб глянути крізь шпарку, і зараз же випростався, ледве зводячи дух.
— Якась диявольська штука, Вотсоне! — сказав він, збентежений більше, ніж мені будь-коли доводилося його бачити. — Що ви про це думаєте?
Я ступив до дверей і з жаху кинувся назад. Місяць світив у кімнату й заливав її непевним, мінливим блискотінням. Просто переді мною, ніби почеплене в повітрі, бо решта тіла була в тіні, висіло обличчя — обличчя нашого супутника Тадеуша Шолто. Той же довгастий лиснючий череп, та ж торочка рудого волосся, та ж безкровна цера. Тільки обличчя то було скривлене моторошним усміхом, якоюсь неприродною, незмінною ухмилкою, що в цій осяяній місячним променем мовчазній кімнаті збуджувала нерви більше, ніж будь-яка найлютіша гримаса. Обличчя страшенно нагадувало риси лиця нашого маленького друга, і я навіть оглянувся, щоб пересвідчитися, що він з нами, і тоді тільки пригадав, що вони з братом близнята.
— Жах якийсь! — скрикнув я. — Що ж маємо тепер робити?
