Він і дійсно зовсім розгубився, і його бліде, скривлене обличчя визирало з-за смушевого коміру з безнадійною міною переляканої, безпомічної дитини.
— Ходім у будинок! — сказав Холмс своїм рішучим тоном.
— Ходім, — жалібно промовив Тадеуш Шолто. — Хоч я не знаю, чи вистачить мені сил показати вам дорогу.
Ми пішли слідом за ним і ввійшли в кімнату ключниці, що була в коридорі на лівий бік од дверей. Стара жінка походжала по ній, ламаючи руки, але з'явлення міс Морстен, здавалося, трохи заспокоїло її.
— Благослови вас боже! — скрикнула вона, істерично схлипнувши. — Мені стало легше, скоро я побачила ваше спокійне, миле обличчя. О, якби ви знали, що я перемучилася за сьогодні!
Міс Морстен стиснула її тонку, шорстку робочу руку й сказала кілька ласкавих слів, як то вміють робити жінки, і кров знову зафарбила щоки старої.
— Хазяїн зачинився у своїй кімнаті й не відповідає, — пояснила вона. — Через цілий день я чекала, що він покличе мене, бо він часто сидить сам, але якусь годину тому мені стало жаско, я підійшла до дверей і глянула в дірку в замку. Мусите піти й подивитись і ви, містер Тадеуше. Я бачила містера Бартоломея Шолто протягом десяти років, бачила його і веселим, і зажуреним, але такий, як ото тепер, він не був ніколи.
Шерлок Холмс узяв лямпу й пішов уперед, бо Тадеуш Шолто лише клацав зубами й так хвилювався, що я мав підтримувати його, щоб він не впав, коли ми піднималися сходами. Холмс дорогою двічі спинявся, видобував з кешені лупу й пильно розглядав якісь сліди, на мою думку, просто порох, на вкритих матами східцях. Він ішов дуже повільно, спустивши лямпу
