То була несподівана перешкода. Тадеуш Шолто у замішанні безпорадно озирався навкруги.
— Це не хороше з вашого боку, Мек Мердо, — белькотів він. — Це не гаразд. Я ручуся за них, і з вас цього досить. До того ж тут ще й молода леді. Не може ж вона стояти на вулиці такого часу.
— Дуже шкодую, містер Тадеуше, — провадив своє невблаганний привратний. — Ті люди, мабуть, ваші друзі, але не друзі хазяїна. Він добре платить мені за службу, і я мушу сумлінно виконувати свої обов'язки. Я не знаю нікого з ваших приятелів.
— Авжеж знаєте, містер Мек Мердо, — радісно скрикнув Холмс. — Думаю, ви не забули мене. Чи не згадаєте ви аматора, що зробив з вами три раунди підчас вашого бенефісу в Алісоновій залі років чотири тому.
— Так це містер Шерлок Холмс! — гримнув боксер. — Боже милий! Як же оце я не впізнав вас? Якби замість того, щоб отак спокійно собі стояти, ви підійшли б та дали мені доброго стусана під щелепу, я й не питав би, хто ви. Ви таки занедбуєте свій талант; знаєте? Ви далеко пішли б, якби стали спеціялістом-боксером.
— Бачите, Вотсоне, — засміявся Холмс, — в разі потреби я можу обрати собі ще одну наукову професію. Але наш друг — містер Мек Мердо, я певний, не затримуватиме тепер нас на цьому холоді.
— Увіходьте, прошу, сер, будьте ласкаві! Увіходьте разом із вашими знайомими, — одповів той. — Шкодую, що так вийшло, містер Тадеуше, але наказ — то наказ. Я мушу знати, хто такі ваші приятелі, перед тим, як пустити їх.
Ріниста доріжка провадила до великого квадратного, незґрабного на позір, будинку, освітлюваного
