— Ви розумієте, — знову почав він, — як зацікавили мене й брата слова батькові про скарби. Тижні й місяці порпалися ми в саду; перерили там кожен клапоть землі і не знайшли нічого. Досадно й подумати, що місце схову було на самих устах батька, коли він помер. Про коштовність скарбів можна було здогадатися, подивившись лише на разку перлин. З приводу неї ми навіть посварилися з братом Бартоломеєм. Перлини, очевидно, коштували дорого, і Бартоломей аж ніяк не хотів позбавитися їх, бо, між нами кажучи, мій брат дістав у спадщину батькову зажерливість. Він думав також, що, віддавши разку, ми викличемо різні плітки і попадемось у великий клопіт. Я ледве переконав його розшукати міс Морстен і посилати їй по перлині через певні інтервали, щоб вона не почувала себе зовсім кинутою.
— То була великодушна думка, — серйозним тоном сказала наша супутниця. — Це було дуже мило з вашого боку.
Чоловічок замахав руками, ніби відбиваючись од вдячности.
— Адже ми мали опікуватися вами, — зауважив він. — Так, принаймні, я думав, дарма що брат Бартоломей ставився до цього трішки инакше. Грошей у нас була сила. Я й не потребував більшого. До того ж я вважав, що скупитися з молодою леді було б проявом дуже поганого смаку. Французи кажуть, що поганий смак призводить до злочину. А французи розуміються на цьому і дуже влучно вміють висловлювати свої думки в таких справах. Розбіжність наших поглядів спричинилася до того, що я взяв за краще оселитись окремо і виїхав з Пондішері Лоджа з Вільямсом і моїм старим індусом. Вчора мене повідомили про те, що сталася
