суперечки була б найкращим доказом моєї провини. З другого боку слідство мало виявити й наші скарби, а їх я над усе не хотів викривати. Морстен сказав мені, що ніхто не знає, куди він пішов, і, здавалося, ніхто й не міг того знати. Обмірковуючи цю справу, я побачив, що на порозі стоїть мій слуга Лал Човдар. Він увійшов у кімнату й зачинив двері на засув.
— Не бійтеся, саїбе, — сказав він, — ніхто не знає, що ви вбили його. Давайте заховаймо труп, і тоді все буде гаразд.
— Я не вбивав його, — одмовив я.
„Лал Човдар похитав головою й посміхнувся.
— Я чув вашу суперечку і чув, як ви вдарили його. Та губи мої запечатано. Вдома всі сплять. Винесімо його мерщій.
„Це остаточно переконало мене. Коли вже мій власний слуга не йме мені віри, хіба ж можна сподіватися, що я спроможуся впевнити своєї безневинности дванадцять тупоголових крамарів-присяжних? Вночі ми з Лал Човдаром поховали тіло, а за кілька день усі лондонські газети тільки й писали, що про зникнення капітана. Ви сами бачите, що я не був винний в його смерті. Моя провина полягає в тім, що я втаїв не тільки труп, але й частину скарбів, що належала Морстенові. Отже, я хочу, щоб ви спокутували мій гріх. Наблизьте ваші вуха до мене. Скарби лежать…
„Але раптом його обличчя скривилося, очі йому стали божевільні, щелепа обвисла, і голосом, що його я ніколи не забуду, він скрикнув:
— Женіть його! На бога, женіть його зараз же!
„Обоє ми повернулись до вікна, куди він втупив свій погляд. З темряви на нас дивилося якесь обличчя, і ми вгледіли навіть білий кінчик носа, притисненого
