— В цей останній момент, — сказав він, — моє сумління обтяжує лише одна думка — про долю бідної Морстенової сироти. Проклятуща неситість на гроші, що на неї я хибував усе моє життя, позбавила її скарбів, половина яких в усякому разі належала їй. А втім, я й сам не мав од них ніякого пожитку. Ось як засліпляє й зводить з розуму зажерливість. Жадоба власности так опанувала мене, що сама думка поділитися з кимсь здавалася мені неможливою. Он коло скриньки з хініном лежить разка перлин. Навіть разку ту мені була шкода віддати, дарма що я вийняв її спеціяльно, щоб послати їй. Вам, мої сини, випадає повернути їй її частку скарбів Агри. Тільки, поки я ще живий, не посилайте нічого, навіть цих перлин. А проте були люди не кращі за мене, та їм давалося спокутувати їхні гріхи.
„Я маю розказати вам, як помер Морстен, — казав він далі. — У нього завжди було погане серце, але ніхто, як я, не знав цього. Живши в Індії, ми з ним незвичайним способом знайшли великі скарби. Я призіз їх з собою в Англію, і Морстен, повернувшись додому, того ж таки вечора прийшов до мене по свою частку. Йому відчинив двері мій вірний Лал Човдар, що вже помер. Ми з Морстеном не погоджувались що до способу поділу скарбів і почали сперечатися. В палу суперечки він схопився за лівий бік, обличчя йому потемніло, і він упав назад, розбивши голову об край скрині із скарбами. Підбігши до нього, я вжахнувся — Морстен лежав мертвий.
„Довгий час я був як божевільний, не знавши, що робити. Спершу я, звичайно, хотів покликати на поміч, але зараз же зрозумів, що мене неодмінно обвинувачуватимуть в убивстві. Рана на голові підчас нашої
