верхів'я, оточене ялинками, виставав над торочкою рудого волосся. Стоячи посеред кімнати, він ні на хвилину не лишався спокійний, а його обличчя то сміялося, то супилося. Природа обдарувала його обвислою спідньою губою й жовтими неправильної форми зубами, що їх він раз-у-раз намагався приховати, підносячи руку до обличчя. Не зважаючи на дошкульну лисину, він мав вигляд молодої людини. Та й у дійсності йому ледве минуло тридцять років.
— Ваш слуга, міс Морстен, — промовив він тонким, високим голосом. — Ваш слуга, джентлмени. Увіходьте, прошу, в моє маленьке святилищє. Невеличка кімнатка, міс, та зате впоряджена на мій смак. Справжній оазис мистецтва серед кричущої пустелі південної частини Лондону.
Вигляд його кімнати до краю здивував нас. В цьому сумному будинку вона здавалася діямантом найчистішої води в оправі з жовтої міди. Стіни були вкриті блискотючими шовковими шпалерами й багатими завісами, на тлі яких тут і там вирізнялися картини в коштовних рямах і орієнтальні вази. В сірому з чорним килимі, що встилав підлогу, нога тонула, наче в густому, м'якому мосі. Дві великі тигрові шкури, кинені поверх килима, підкреслювали східній характер цієї розкішної обстанови, так само як і величезний кальян, що стояв на маті в одному з кутків. Посередині кімнати із стелі, на майже невидимих золотих ланцюжках, спускалася срібна лямпа у формі голуба і, горячи, виповнювала повітря ніжним ароматом.
— Містер Тадеуш Шолто, — сказав чоловік, все ще тіпаючись і осміхаючись. — Це так я зовусь. Ви, безумовно, міс Морстен, а ті два джентлмени…
— Це — містер Шерлок Холмс, а це — доктор Вотсон.
