на вулиці. — Ви викрили і відвернули від нас найсміливіший замах на пограбування банку, про який я будь-коли чував.
— Я мав облічитись де в чім з містером Джоном Клеєм, — одмовив Холмс. — Деякі витрати, що їх я зробив у цій справі, банк, сподіваюся, мені поверне, але поза всім тим я цілком задоволений, що брав участь у такій інтересній пригоді і прослухав надзвичайно цікаве оповідання про товариство червоноголових.
— Розумієте, Вотсоне, — пояснював він, коли ми ранком другого дня сиділи за шклянкою віскі з содою в його їдальні, — з самого початку було ясно, що єдиною можливою причиною для вміщення фантастичної об'яви про товариство червоноголових і для копіювання „Британської енциклопедії“ було бажання усунути на кілька годин з дому того не занадто розумного власника позичкової каси. Це, правда, оригінальна метода, але трудно було виміркувати щось краще. Безперечно, ідея зародилася у вигадливому Клеєвому мозкові під впливом кольору волосся його спільника. Чотири фунти на тиждень були дорогою принадою, але що важили ці гроші для тих, хто мав заробити тисячі? Вони надрукували об'яву. Один шахрай влаштував контору. Другий намовив Вілсона взяти посаду, і обидва вони використовували його відсутність з позичкової каси. Скоро тільки я почув про половинну платню помічникові, мені стало ясно, що йому за всяку ціну треба було служити в касі Вілсона.
— А як же ви вгадали мотив для цього?
— Коли б у помешканні Вілсона жила жінка, я підозрив би звичайну інтригу. Але тут цього не було. Підприємство Вілсона — невеличке і не могло бути причиною таких старанних приготувань. Значить, треба
