— На половину звичайної ставки, ви казали?
— Так.
— Як він виглядає, той Вінсент Сполдінг?
— Невеличкий на зріст, стрункий, дуже рухливий і жвавий. На обличчі — ні волосинки, хоч йому вже мало не тридцять років. На лобі в нього біла пляма, випечена якимсь квасом.
Холмс зайорзався на своєму кріслі.
— Я так і думав, — згукнув він. — А чи не помітили ви, його вуха не продірявлені для сережок?
— Продірявлені. Він казав мені, що то зробили йому цигани, коли він був ще хлопчиком.
— Гм, — хмикнув Холмс, замислюючись. — Він ще й досі у вас?
— Так, сер. Ми з ним тільки-но бачилися.
— А як ішли справи у вашій касі за вашої відсутности?
— Я не можу ні на що скаржитись. Та вдень взагалі роботи в ній буває небагато.
— Добре, містер Вілсоне. Буду дуже радий висловити вам свою думку в цій справі за день або за два. Сьогодні у нас субота. Сподіваюся, в понеділок її буде з'ясовано,
— Ну, Вотсоне, — промовив Холмс, коли наш гість вийшов, — що ви скажете?
— Нічого не розумію, — щиро відповів я. — Надзвичайно таємнича історія.
— Що якась річ виглядає загадковіш, то вона менш таємнича. Це загальне правило. Важко розібратись лише в буденному, безбарвному злочині, так само як трудно вирізнити серед натовпу звичайне, повсякденне обличчя. Але в цій справі не можна баритись.
— Що ви думаєте робити зараз?
