— Сідайте, прошу, на канапу, — люб'язно запропонував Холмс. — Ви дістали мою записку?
— Так. Я одержав її від привратниці. Ви писали, що хочете бачити мене, щоб запобігти скандалу.
— Мені здавалося, що, завітавши до вас, я викликав би зайві балачки.
— А навіщо ви хотіли мене бачити? — з розпачем в очах глянув він на мого приятеля, знавши заздалегідь відповідь на своє запитання.
— Так, — відповів Холмс на його погляд, а не на слова. — Так. Я знаю все про Мек-Карсі.
Старий схилив голову на руки й заховав обличчя.
— Поможи мені, боже, — промовив він. — Тільки я не зробив би хлопцеві ніякого лиха, і якби справа в суді обернулася проти нього, я сказав би все.
— Дуже радий чути таке, — озвався Холмс зворушеним тоном.
— Я не мовчав би й тепер, якби не було тут моєї любої дівчини. Мій арешт розбив би їй серце.
— До цього, мабуть, і не дійдеться, — зауважив Холмс.
— Що ви кажете?!
— Я — неофіційний агент. Мене запросила сюди ваша дочка, і я роблю в її інтересах. Але молодий Мек-Карсі, звичайно, має бути звільнений.
— Я помираю, — сказав Тернер. — Діябет гризе мене вже багато років. Доктор не ручиться, чи проживу я ще місяць. Проте, я волів би вмерти в себе вдома, ніж у в'язниці.
Холмс сів до столу, взяв ручку й поклав коло себе пачку паперу.
— Розкажіть нам усю правду, — мовив він. — Я запишу ваші свідчення, ви підпишете їх, а Вотсон буде
