— Це дуже мило з вашого боку, що ви приїхали, Вотсоне, — привітав він мене. — Надзвичайно важливо мати коло себе людину, на яку можна цілком покластися. Допомога місцевої влади здебільшого непожиточна й навіть шкідлива. Займіть, прошу, два місця коло вікна, а я піду візьму квитки.
У вагоні, крім нас, був лише здоровенний ворох газет, принесених Холмсом, що копався в них, то читаючи, то роблячи якісь нотатки, то занурюючись у міркування, аж доки ми не проїхали Рідінга. Тоді він раптом зібгав їх усі у велетенську кулю й кинув її в сітку над нашими головами.
— Ви чули що-небудь про цю справу? — спитав Холмс.
— Ані слова. Я вже кілька день не читав газет.
— Та в лондонській пресі про неї й небагато писали. Я оце переглянув усі останні номери, щоб здобути з них які-небудь подробиці, Ніби-то доведено причетність до справи сина вбитого.
— А, так то було вбивство?
— Так, принаймні, гадають. Не побачивши всього особисто, я не наважуюся висловлюватись. Тимчасом дозвольте в кількох словах розповісти вам головніші обставини справи, наскільки я зрозумів їх з газет.
„Боскомбська Долина — це місцевість близько Роса в Гірфордшайрі. Найбільший власник тут — Джон Тернер, що, забагатівши в Австралії, кілька років тому повернувся на батьківщину. Одну з своїх тамтешніх фарм — в Гасерлеї — він наймав Чарльзу Мек-Карсі, також колишньому австралійцеві. Вони зналися ще в колоніях, і не дивно, що, влаштувавшися в Англії, оселились один коло одного. Тернер був куди заможніший, але це не заважало йому приятелювати з своїм орендарем,
