це, але мені й цього було досить. За пару днів, коли майор Шольто проходив берегом, я зняв з ним розмову.
— Я хотів би порадитися з вами, майоре, — звернувсь я до нього.
— В чім там річ, Смоле? — спитав Шолто, виймаючи сигару з рота.
— Я хотів би знати, сер, кому саме треба передати заховані скарби. Я знаю, де лежить півмільйона. Скористатися з них сам я не можу, і мені спало на думку передати їх законній владі. Мабуть, мені скоротять тоді термін ув'язнення.
— Півмільйона, Смоле? — вирячив він очі.
— Півмільйона, сер. В самоцвітах і перлинах. Приступні для кожного. І найінтересніше те, що їхній власник поза законом і не може об'явити своїх прав на них. Отже вони належать тому, хто знайде їх.
— Урядові, Смоле, урядові, — пробурмотів він. Але з тону його я зрозумів, що мої слова влучили йому просто в серце.
— Ви, значить, думаєте, сер, що я маю подати заяву генерал-губернаторові? — байдужно спитав я.
— Ну, вам нема чого так поспішати, щоб потім не каятися. Розкажіть мені докладно про це, Смоле. Подайте факти.
Я розповів йому всю історію, змінивши в ній дещо, щоб він не міг узнати місцевости. Коли я скінчив, він стояв, наче остовпілий і повний думок. Губи його двіжили, і я розумів, що він змагається з собою.
— Це дуже важлива справа, Смоле, — промовив він нарешті. — Не кажіть нікому нічого. Я до вас скоро зайду.
Днів за два, глухої ночи, він прийшов до мене з своїм приятелем капітаном Морстеном.
