ніякого сумніву. Троє сикхів дістали довічні каторжні роботи, а мене засуджено до страти на горло, заміненої згодом на ті ж таки роботи.
Ми опинилися в досить незвичайному становищі. Закуті в кайдани, майже без ніякої надії будь-коли звільнитися, ми знали таємницю, що дозволила б нам жити в палацах, якби її пощастило використати. Можна було збожеволіти, дістаючи що-дня стусани й ляпаси від кожного тюремника, ївши риж і пивши воду, в той час як у тебе на похваті лежали величезні скарби. Та я був людина вперта і чекав слушного часу.
Нарешті той слушний час ніби-то прийшов. З Агри мене переведено до Мадрасу, а звідти — до Блера, одного з Андаманських островів. Там дуже мало білих арештантів, і що спочатку я шанувався та слухався, то незабаром мені дано деякі пільги. Я оселився в халупчині в Шоптавні, на схилі гори Марієта, і був майже зданий на самого себе. Це було сумне, пропасне містечко, оточене з усіх боків селищами людожерців, що при нагоді з охотою кидали в нас отруєні стріли. Там ми мусили копати рівчаки, відводнювати ґрунт, садовити дерева й виконувати ще силу инших робіт. Протягом цілого дня ми поралися, і тільки ввечері мали вільну часинку. Між иншим, я допомагав лікареві готувати ліки і навчився дечого в цій галузі. Ввесь час я шукав нагоди дати драла, але від найближчої землі нас відділяли сотки міль, вітру на морі в тих місцевостях не буває майже ніколи, і втеча за таких умов була до біса важка справа.
Доктор Сомертон був жвавий хлопець, аматор спорта. Що-ночи молоді офіцери приходили до нього грати в карти. Аптечка, де я готував мої ліки, межувала з його вітальнею. Над дверима між ними було маленьке
