я побачив, що катер мусить наздогнати нас, я поклав свою здобич у надійну схованку. Ваша поїздка не дасть вам і рупії.
— Ви дурите нас, Смоле, — урочисто промовив Есільней Джонс. — Якби ви хотіли викинути скарби в Темзу, вам було б зручніш кидати їх разом із скринею.
— Мені було б легше кинути, а вам — легше розшукати їх, — одповів Смол. — Той, хто спромігся впіймати мене, зумів би знайти й скарби на дні ріки. Але тепер, коли їх розкидано на протязі п'ятьох міль, то вже буде трудніше. Мені й самому досадно було робити це, та я майже нічого не тямив, коли побачив, що ви наздоганяєте нас. А в тім, я не жалую за ними. Зазнав я в своєму житті і злиднів, жив і добре, і ніколи не плакав за розбитим щастям.
— Це дуже серйозна справа, Смоле, — сказав детектив. — Якби ви допомагали правосудности, замість того, щоб оце так перешкоджати їй, для вас самого було б краще.
— Правосудність! — хмикнув колишній каторжник. — Гарненька правосудність! Чиї то скарби, як не наші? Хіба ж то справедливо, що я мусив би був повернути їх тим, хто й пальцем не ворухнув, щоб здобути їх? Подумайте тільки, як вони мені обійшлися. Двадцять років життя в багні, де вас б'є лихоманка. Цілий день на роботі над мангровими деревами, а ночі перебуваєш закутий у колодки в брудному бараку. Тебе їдять москіти, трусить лихоманка, лупцює кожен жовтопикий поліцай, що йому до серця познущатися з білого. Ось у що обійшлися мені скарби Агри! А ви кажете мені про правосуддя, бо я не хотів оддати комусь иншому те, що коштувало мені так дорого? Я волів би, щоб мене повішено двадцять разів, або щоб Тонга загнав
