дерев'яний предмет, на позір — шкільну шкальту, і приклав його до губ. Наші револьвери вистрелили воднораз. Карлик скарлючився, стріпонув руками і, захарчавши, шубовснув у Темзу. Тої ж хвилини чоловік з дерев'яною ногою кинувся до стерна і повернув баркас у бік піскуватої коси на правому березі ріки. Наш катер промчав далі, мало не зачепивши його корми. Ми миттю повернули й собі, та баркас був уже коло самого берега — самотнього, вкритого, куди не кинути оком, калюжами й гниючим баговинням. Баркас глухо врізався в мілизну, носом піднісшися вгору і занурившись кормою у воду. Втікач виплигнув на косу, але його милиця зараз же загрузла в багнистому ґрунті. Надаремно він крутився й пручався, неспроможний зробити й кроку вперед або назад. В безсилій злості він вив і, як навіжений, гатив здоровою ногою об землю. Його дерев'яниця раз-у-раз глибше входила в болото. Коли ми під'їхали до берега, Смол об'якорився вже так ґрунтовно, що нам довелося кидати йому на плечі мотузку й витягати з багнища, наче якусь пекельну рибу.
Обоє Сміси — батько й син — похмурі сиділи в баркасі і досить слухняно перейшли з нашого наказу до нас. „Аврору“ ми прив'язали до корми катера і потягли за собою на кодолі. На палубі її стояла важка залізна скринька індійської роботи. В ній, безсумнівно, переховував свій скарб Шолто. Не знайшовши ключа, ми перенесли її до себе в каюту. Пливучи назад, ми раз-у-раз освітлювали ліхтарем і береги, і ріку, але слідів островика не бачити було ніде. Десь у темному намулі на дні Темзи ще й досі лежать кістки цього дивного гостя з далеких країн.
— Дивіться, — сказав Холмс, показуючи на дерев'яну ляду над машиною. — Ми вистрелили своєчасно. Сюди,
