— Здається, ми зближаємось, — сказав Джонс, втупивши очі в „Аврору“.
— Напевно, зближаємось, ствердив я. — За кілька хвилин наздоженемо її.
Як на те, в той момент нас роз'єднав буксир, що тягнув три баржі. Ми уникли аварії, раптом повернувши назад, і, поки катер оминав валку, „Аврора“ виграла що-найменше двісті ярдів. Її, проте, все ще було добре видко, та й непевне світло присмерку перейшло тимчасом у ясну зоряну ніч.
Наш казан був нагрітий — далі нема куди. Його тонкі стіни тремтіли й тріщали з дикою силою, що гнала нас наперед. Ми проминули Блеквол, Вестіндські корабельні, пройшли довгим Дептфордським рукавом і обігнули Собачий Острів. Замість чорної плями перед нами все виразніш позначався корпус „Аврори“. Джонс напрямив на неї прожектор, і ми ясно побачили темні постаті на палубі. На кормі сидів чоловік, схилившись над якимсь темним предметом, що стояв у нього між ніг. Поруч із ним лежала чорна маса, що скидалася, на ньюфавнлендського собаку. Коло стерна стояв парубок, а в машині я вгледів старого Сміса, оголеного до поперека. Коли ці люди спершу й не знали, чи переслідуємо ми їх, то тепер, бачивши, що йдемо назирцем, вони не могли мати ніякого сумніву що до наших намірів.
Коло Грінвіча між нами було вже не більше, як триста кроків, коло Блеквола вони скоротилися до двохсот п'ятдесятьох. За свого авантурницького життя мені не раз доводилось ганятися за людьми, але я не пригадую, щоб будь-яка гонитва збуджувала мої нерви так, як ці божевільні лови на Темзі. Поволі, ярд по ярду, ми наздоганяли їх. У нічній тиші виразно чути було калатання їхньої машини. Той, що сидів на кормі, не
