— Він і тепер служить у вас, наскільки я розумію?
— Так, сер. Він і чотирнадцятилітня дівчинка, що готує найпростіші страви та прибирає помешкання, оце й усе, що єсть у мене вдома. Я — вдівець і ніколи не мав родини. Живемо ми всі троє цілком спокійно і хоч не розкошуємо, та маємо принаймні притулок і акуратно сплачуємо борги. Перше, що вибило нас з колеї, була ця об'ява. Вісім тижнів тому Сполдінг прийшов у контору з цією самою газетою та й каже:
— Хотів би я мати червоне волосся на голові, містер Вілсоне.
— Чого це так? — питаюсь.
— Та в Товаристві червоноголових одкривається нова вакансія. Хто дістане її, матиме чималі статки. Я думаю, вакансій більше, ніж людей, і довіреним доводиться сушити собі мозок, щоб примістити кудись гроші. Змінило б моє волосся колір, то я влаштувався б непогано.
— Та в чім же річ? — зацікавився я“…
— Мушу сказати, містер Холмсе, я — великий домонтар. А що не я ходжу по справи, а вони сами йдуть до мене, то я, буває, тижнями не переступаю порога. Отже я не дуже в курсі подій і завжди радий узнати якусь новину.
— Хіба ж ви ніколи не чули про Товариство червоноголових? — питає Сполдінг, вирячивши на мене очі.
— Ніколи.
— Це дивує мене, бо ви сами могли б посісти одну з вільних посад.
— А що вони дають, ті посади?
— Якусь пару соток фунтів на рік. Але робота дуже легка, і її можна сполучити з вашим основним заняттям“.
