— Наш маршрут тепер, здається, зовсім ясний, — промовив я.
— А що б ви зробили?
— Я найняв би якесь парове судно і поїхав навздоганяти „Аврору“.
— То була б колосальна задача, любий мій. Адже вона могла пристати до першої-ліпшої пристани з обох боків ріки між нами і Грінвічем. Трохи далі за мостом — цілий лабіринт захисних місць, де легко заховатися так, що можна шукати днями і не знайти нічого.
— Тоді треба звернутися до поліції.
— Ні. Я, імовірно, удамся до Есільнея Джонса хіба що в останній момент. Він непогана людина, і я не хотів би пошкодити йому в службовій кар'єрі. Але тепер, зайшовши вже так далеко, мені охота й закінчити цю справу самому.
— Чи не вмістити об'яву в газетах і попросити в ній дати відомості про баркас?
— Ще гірше. Тоді наші хлопці знатимуть, що за ними женуться, і зараз же виїдуть з Англії. Я думаю, що вони тепер не збираються виїздити, але тільки до того часу, доки почуватимуть себе в небезпеці. Джонсова енергія стане нам у пригоді, бо він безумовно викладе в пресі свій погляд у цій справі, і втікачі будуть певні, що поліція на хибній стежці.
— Що ми робитимемо в такому разі? — спитав я, коли ми висіли коло в'язниці в Мільбанку.
— Візьмемо цей кеб, поїдемо додому, поснідаємо й поспимо яку часинку. Дуже можливо, нам доведеться пильнувати ще й цієї ночи. Стійте коло телеграфу, фурмане. Тобі ми візьмемо з собою, бо він ще може нам здатися.
Ми спинилися коло почтової філії, і Холмс послав звідти телеграму.
