сив мене, щоб я йому позволив користити з кімнати до забави, а я тодї замикав ся в своїй спальни. Він виправдував ся і завсїгди перепрошував за сю субєкцію. „Ся кімната“ — казав — „мусить менї служити за бюро; сї всї люди се мої клїєнти“. Був-бим міг знов скористати зі спосібности і нечайно його запитати, але вроджена делїкатність стримала мене від змушеня його до звірюваня. Відтак з часом почав я припускати, що Гольмс має якісь особливші причини до поминеня мовчки свого властивого занятя; небавом однак сам випровадив мене з блуду.
Дня 4 марта — маю поважну причину тямити точно сю дату — встав я трохи ранше, як звичайно і застав Шерльок-Гольмса іще при снїданю. Наша ґаздиня так вже привикла до мого пізного вставаня, що на столї не було іще накритя для мене, анї моя кава не була іще приладжена. З дурною нетерпеливостю, властивою людській природї, задзвонив я і сухим тоном звістив ґаздинї, що я одїтий. Відтак взяв я якусь часопись зі стола і почав її переглядати для забитя часу, а мій товариш мовчки їв свої грінки. Одна зі статий була зазначена олівцем; очевидно почав я її читати.
Претенсіональний дещо заголовок статї звучав: „Книга житя“; автор мав в нїм виказати, як великий хосен може осягнути чоловік з точного і систематичного обсервованя щоденних випадків. Статя видала ся менї особлившою мішаниною бистроти і глупоти.
Розумованє було стисле, але заключеня, як для мене, надто натягані і пересадні. Автор твердив, що хвилевий вираз лиця, скорч мяза або блеск ока вистарчить, щоби зрадити і найтайнїйші мисли чоловіка. Чоловік, призвичаєний до обсервації і аналїзи, не міг милити ся після гадки автора і робив заключеня рівно
