реторт і епруветок яснїли синяві полумя лямпок Бунзена і кивали миготячі блески.
Майже на самім кінци, стояв похилений над одним столом лиш один студент, заглублений в своїй працї.
На голос наших кроків оглянув ся і кинув ся до нас з радісним окликом:
— Маю його! маю його! — кликав до мого товариша, біжучи з епруветкою в руцї. — Знайшов я одинокий відчинник, котрий осаджує гемоґльобіну! Одинокий!
Коли-б був відкрив копальню золота, лице його не могло би яснїти більшою утїхою.
— Доктор Ватсон, добродїй Шерльок-Гольмс — сказав Стамфорд, представляючи нас взаїмно.
— Здорові були, добродїю! — заговорив приязно Гольмс і стиснув мою руку з силою о яку не був бим його нїколи посудив. — Бачу, що булисьте в Афґанїстанї.
— А ви з відки знаєте о тім? — запитав я здивований.
— Менше з тим, — відповів, усьміхаючись з вдоволенем. — В тій хвилї найважнїйшою справою є гемоґльобіна і її відчинник. Не сумнїваю ся, що добродїї піймуть цїлу велич мого відкритя?
— Се безперечно важне для науки хемії — відповів я, — але з точки практичної…
— Якто, добродїю, але від много лїт не зроблено відкритя, котре мало-б так практичне приміненє для судово-лїкарських цїлий. Чиж ви не бачите, що се є безсумнївний спосіб пізнаваня плям, що походять від крови? Приступіть но сюди! — і в запалї вхопив мене за рукав і потягнув до стола, при котрім працював. —
