шмідта з Найсе[1], сиджу з ним і його родиною на веранді його будинку. Балакаємо по-німецьки й п'ємо справжнє мюнхенське пляшкове пиво.
Тут уже ніяк не міг я уникнути колоніяльних балачок, хоч як би я цього не хотів; та мене це не цікавило: я мушу нарешті довідатися, що це за пригода сталася з отим доктором Мортоном. Чому прем'єр навіть читати не хотів рекомендаційних листів?
Мені розказують докладнісінько. Товста фрау Рімершмідт морально обурена. Мортон? Він покинув на Тонга свою білу жінку з чотирма дітьми, а сам утік з молодою Алісою. В Тонга ніхто й чути про нього не хоче, і ходять чутки, що навіть на Фіджі його становище стало нетривке з того часу, як колонія дізналася про отой скандал.
Що? Я передав листа від Аліси? Фрау Рімершмідт аж не своя!
— Ні, пане докторе, ви знаєте тутешні стосунки не так… Ви гадаєте, що тубільці вважають за честь для себе, коли білий… Дівчина з родини Тубоу — це щось високе й святе, і коли вона зважиться на такий крок, королева Салоте їй ніколи цього не забуде. Вона дуже горда й дуже суворої морали, ця тонгайська королева! Карл! Ще склянку пива для земляка!
