справді було всього кілька кроків. Ми ввійшли в звичайну собі хату. З того, як доктор відчиняв двері, ми догадалися, що він тут мешкає. Двоє дітей, дві милі, товстенькі, кароокі дівчинки щебетливо кинулись до свого тата. В кімнаті в розкладному кріслі лежала гарна жінка в червоному вбранні европейського крою. Принцеса!
Містер Бер торкнув мене. Ось де розгадка всім загадкам: цього чоловіка ізольовано від решти білих через те, що він жив з кольоровою. Для американця, що звик до „кольорової межі“, може, і не було нічого особливого в цій немилості. Я здивувався. Ото через те? А хіба всі білі юнаки на Фіджі не мали кольорових коханок?
Та й не зразу можна було в докторовій дружині впізнати кольорову. Вона була не смуглявіша за еспанку; на першій-ліпшій сцені вона могла б співати Кармен. У неї було довге овальне обличчя і мигдалюваті очі під довгими віями. І руки справжньої принцеси: предки цих рук не працювали ніколи, з часів старих полінезійських богів, від кого вони походили. Це були руки „табу“, що від їхнього дотику все ставало святим і недоторканим для простих. А проте, ці руки певно шили і червону сукню, і шалі для дітей, і, мабуть, вони ж таки так часто гладили док-
58
