Рату Бола перериває раптом свій переклад і його старе гультіпацьке обличчя набирає лукавого виразу. Чи не співають, бува, про те, які сильні ці люди з Фіджі? Може, вони такі сильні, що можуть поїсти очі всіх своїх приятелів? Я знаю, що вони вже цього не роблять; але так само знаю я, в якому будинкові я сиджу. Старий Туї Савура, мабуть, сам був при тім, як тут, на тому самому місці, стояла святиня триголового мбауського бога, святиня, де вбивали „довгу свиню“, двоногу, на славу бога свого…
Але тепер співають мбауці иншу пісню, що її нині ввечері спеціяльно склав місцевий бард, щоб привітати мене, якусь епічну баладу, де за героя правлю я, чужинець в окулярах, що в човні аптекаря Бравна з Суви приїхав. Він у своїм краю — вождь, а, може, й місіонер, він привіз подарунків багато-багато…
А далі йде цілком инша пісня, пісня з великої війни, що на фіджійських чоловіків таке могутнє зробила вражіння. Англійці дуже-дуже мужні, вони в полон забрали царя одного племени, що називається „німці“…
І знову м'яка, мила пісня жіноча, вже не фіджійська, а гарна самоанська пісня, що її знають на всіх островах південного моря: „Тофа маї фелені“ — „Прощавай, друже“.
40
