Раз-у-раз кажу їм: „тоу вейтотакі“ і граю більш-менш марш Раденького. Якась фіджійська мати, ще струнка, мов дівчина, з квіткою гібіскуса[1] в напівдовгому кучерявому волоссі, що щіткою стирчить на голові, підходить з милою всмішкою і садовить голе немовля, що його вона на плечах принесла, мені на коліна. І коли я торкнувся теплої оксамитної дитячої шкури, мене пронизує якась дивна електрична струя, цілком одмінна від того почуття, що його ми зазнаємо від дотику білого немовляти.
Запала ніч якось зразу. На вільному повітрі починають докучати москіти. Я заходжу в будинок дещо попоїсти із своїх власних запасів, бо я прийшов, не попередивши про себе, а втім і пізно вже, щоб можна було ще заколоти свиню й спекти її з хлібними овочами й таро[2] у викопаній в землі печі.
Душно вночи, але в розкішній високій залі гостиниці стіни пористі, а до того ще аж четверо дверей, з усіх сторін, пропускає цінне дихання легенького нічного вітру по всьому будинкові. Спадистий дах спочиває на різноманітними прикрасами обвитих стовпах; стіни обвішано цинівками, сплетеними мов панама-капелюхи, з чудовими чорними меандрами й геометричними візерунками.
36
